Технократія: чи завжди «неполітики» можуть урятувати державу?
» » » Технократія: чи завжди «неполітики» можуть урятувати державу?

Технократія: чи завжди «неполітики» можуть урятувати державу?

Рубрика Ексклюзив | 0

Сьогодні складно знайти політолога, який не знав би, хто такі технократи і що таке технократія та проекти технократичного уряду. У свідомості більшості аналітиків укоренилося примітивне уявлення про технократів як фахівців поза політикою, котрі, як Чіп і Дейл, поспішають на допомогу, коли професійні політики, ухвалюючи невдалі рішення чи невміло керуючи, доводять країну до кризи.

Насправді технократія – це концепція побудови суспільства, що має давню історію.  Вона передбачає іншу систему відносин, які можуть слугувати основою суспільної організації, що вплинуло на історичні процеси в усьому світі. І, можливо, вплине на світові процеси ще сильніше, тільки навряд чи центр цього впливу знаходитиметься в Україні або в Росії. Хоча не будемо загадувати наперед, усе може статися.

Джерело: www.theonlinecitizen.com
Джерело: www.theonlinecitizen.com

Меритократія та технократія

Сама ідеологія технократії, говорячи мовою математики, є похідною від ідеології меритократії, тобто принципу управління, згідно з яким керівні пости повинні займати найбільш обдаровані люди незалежно від їхнього соціального походження та фінансового достатку. Сучасний лібералізм, як і застарілий уже комунізм, не дуже-то бажає обговорювати, гідні чи ні люди знаходяться при владі. Комуністи вважали, якщо будується держава робітників і селян, то хто б із представників цих класів не встав на чолі, він уже за визначенням цього гідний. Ліберали дотримуються схожої логічної конструкції – влада, обрана демократичним шляхом, безсумнівно, є гідною. До речі, нагадаємо, що Адольф Гітлер був обраний саме таким чином. Його супротивник Йосип Сталін формально прийшов до влади теж завдяки дотриманню демократичних процедур. Отже, не все так просто.

Але заглибимося в історію. Першим вченим, який вважав, що управлінням держави повинні займатися філософи, а не випадкові люди, був Платон. Тоді філософом називали будь-якого вченого: математика, біолога, механіка, психолога, теософа. Тобто передбачалося, що чим розумніша людина, тим більше вона гідна влади. Інше питання, що є розум? Адже існують ерудиція, оперативне мислення, унікальна пам’ять, а є просто життєва мудрість – і все це різні психологічні процеси. Крім того, політик повинен мати сильну волю, а інтелектуальні та вольові процеси далеко не завжди взаємозалежні.  Ми ще не враховуємо морально-етичні моменти, але ж це теж одна зі сторін політики.

Коротше кажучи, що столітню та багато в чому схоластичну суперечку було закінчено на етапі початку науково-технічного прогресу. Стало зрозуміло, що політичний лідер повинен вести народ до процвітання – насамперед матеріального. Машини, техніка, технології змінили стиль життя людей, і хтось повинен був управляти цими соціальними змінами та направляти їх у потрібне русло. І тут з’явився французький мислитель Сен-Сімон, який заявив, що суспільством слід управляти не згідно з віковими традиціями, а за наукою (нічого нового, порівнюючи зі словами Платона), і управляти повинні знову ж таки науково-технічні фахівці (у часи Платона з ними було сутужно).

Технологічна логіка

Сен-СимонМи, дійсно, сьогодні не особливо замислюємося, наскільки технології визначають наше повсякденне життя, оскільки звільнені від рубання дров і топлення печі, від заготівлі льоду взимку та випасання коней улітку, практично не залежимо від кількості сонячного світла та подолання великих відстаней. А всю цю і багато інших свобод подарували нам технології, інженерна думка. Отже, якщо ми цей напрямок розвиваємо, то стаємо усе більш вільними. Сен-Сімон, сучасник Великої французької революції та Наполеона, заявляв: «Геть, Олександри, поступіться місцем учням Архімеда». Філософ проголосив працю категоричним імперативом нового суспільства. Якщо багатий не в змозі продуктивно працювати головою, то нехай працює руками, а багатства він не заслуговує.

Комуністи Маркс, Енгельс, а потім і Ленін записали Сен-Сімона до утопічних соціалістів, але той був значно ближчим до технократів, оскільки вирішення питання бачив у культурній індустріалізації. Втім, ані технократом, ані комуністом, ані утопічним соціалістом Сен-Сімон себе не називав. Але питання технічного прогресу стало досить актуальним.

Навколотехнологічні ілюзії

Початок ХХ століття показав, що капіталізм не завжди стимулює науково-технічний прогрес і навіть може його гальмувати. Капіталіст шукає прибутку, а науково-технічна творчість – дорога річ. Отут і виникло гасло про те, що «комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни». СРСР, поставивши перед собою технічні, а не економічні завдання, активно почав їх виконувати. Незабаром таку ж мету поставив перед Німеччиною Гітлер. Що користі тримати золото і гроші на рахунках? Дайте країні літаків, тракторів, автомобілів.

Такий підхід до справи називається технологічним детермінізмом. Це основа реальної технократії. Він визначає, що багатство – це не фінанси, а оволодіння новими технологіями. А фінанси відіграють допоміжну роль. Втім, це зовсім не означає, що машина стає  важливішою за людину в досягненні прогресу. Один з ідеологів технократії Дж. П. Грант заявив, що слово «технологія» означає «не стільки машини й інструменти, скільки те уявлення про світ, яке керує нашим сприйняттям усього наявного». 

Філософ М. О. Бердяєв, не змовляючись із батьками технократії, також зазначив роль машини як ідола в СРСР. Подібне ставлення в країні практикувалося доволі довго: машини берегли, а людей – ні. Технократія говорила про інше: світ машин змінює світ людей. Людина, що живе у світі машин, має інший світогляд, аніж людина, позбавлена подібного досвіду.

А от тепер (барабанний дріб!!!) технократи зазіхнули на святая святих лібералів, а саме – на гроші й банки. А що, як мірило ефективності не прибуток і навіть не стільки рівень технологічного розвитку, скільки рівень використання зовнішньої енергії (не тієї енергії, що витрачена працюючою людиною у вигляді людино-годин, а тієї, що отримана та витрачена машинами у вигляді кіловат-годин)? Такий підхід ґрунтувався на роботах лауреата Нобелівської премії з хімії Фредеріка Содді.

Фредерік Содді
Фредерік Содді

Він вважав, що фінансовий капітал не реальне, а примарне багатство. Реальне багатство було отримано під час використання енергії для перетворення матеріалів на товари та послуги. Тобто не гроші слід рахувати економістам, а використану енергію. Таким чином, технократи ще менші прихильники ринку, ніж комуністи. Вони вважають, що добробут народу визначається не коштами, а наявністю у населення тих чи інших товарів і можливістю суспільства їх виготовляти. У певному сенсі це забутий радянський план за валом. Окрім того, до управління слід допускати людей, що мають необхідну для цього кваліфікацію (принцип меритократії).

І тут виникають запитання: хто визначатиме цей самий план за валом, а також кваліфікацію керівників? Більшість технократів відповідають: «Машини». Тоді й з’явилося багато всіляких тестів і математичних моделей, далеких від реальності настільки, що ситуація доходить до абсурду. Виходить, що не люди керують машинами, а машини людьми. Гарною ілюстрацією можуть бути тести з літератури й історії, які не можуть пройти самі вчителі. Адже історія – це не перелік дат і подій, а література зовсім не список прочитаних книг.

Технократія, економіка, політика у ХХ столітті

Технократичні ідеї стали особливо актуальними в США у 30-х роках минулого сторіччя. Справа в тому, що комуністом бути стало якось немодно, а от технократом досить прийнятно. Як правило, стереотипно малюють картини стабільної та ситої Європи тих часів і божевільних експериментаторів у СРСР. Насправді, Третій рейх теж розглядався як експеримент, а США взагалі свою державність із самого початку, тобто з вісімнадцятого століття, називали грандіозним експериментом. Та й не були 30-ті роки ситими ані в Німеччині, ані в США. Питання про те, як нагодувати населення, стояло вкрай гостро в усьому світі, і це підштовхувало суспільство до соціальних експериментів.

Американські технократи у розпалі світової кризи запропонували розглядати економіку країни як технат, тобто провели інвентаризацію ресурсів країни, приділяючи особливу увагу енергетичним. Далі пропонувалося раціональне використання цих ресурсів за законами термодинаміки. До технату були включені Канада, більшість країн Південної Америки та Карибського басейну. Коли проект запропонували американській еліті на обговорення, то банкіри покрутили пальцем біля скроні, але все-таки розрахунки не пропали даремно. Із цього моменту США визначають сфери своїх життєвих інтересів, яких із кожним роком стає усе більше. промпартияІ, до речі, у цьому самому напрямку у Франції мислила економічна школа планизму, яка також протистояла ринковому розподілу ресурсів, пропонуючи робити це на науковій основі. Саме економічна паризька наукова школа й підвела під репресії радянських економістів із так званої Промпартії.

 

Поки американці та французи використовували будь-які, нехай навіть утопічні, ідеї своїх економістів, а технократія серйозно впливала на економіку цих країн, радянські технократи пішли під ніж репресій першими, хоча саме радянський учений Богданов пропонував розподіл засобів за принципами термодинаміки у 1923 році, тобто був одним із піонерів цього руху у світі. За зв’язок із паризькою економічною школою радянським технократам у 1930 році приписали шкідництво, спробу скинення радянської влади та співпрацю з інтервентами. Коли справу вивчали після часів сталінізму, то навіть доказів існування Промпартії не знайшли. Тобто чекісти заарештували членів звичайного клубу економістів-технократів європейського рівня.

Проте технократичний прошарок суспільства створився й у СРСР, і в гітлерівській Німеччині. Усе просто – оборонна промисловість вимагала величезного числа інженерно-технічних працівників (ІТП), при цьому ринковій системі у великій кількості такі фахівці не були потрібні. Створивши інженерні школи, Німеччина до кінця війни була першою в гонці озброєнь щодо технічної думки (проте не щодо виробництва озброєння). Третій рейх першим створив і випробував у період війни реактивні літаки, балістичні та крилаті ракети, базуки, танкові клини й океанські підводні човни. Радянська інженерна школа йшла не стільки шляхом пошуку «диво-зброї», скільки шляхом масового виробництва простих і надійних зразків – і виграла. Поршневі дерев’яні літаки затуляли небо й розстрілювали будь-які зразки реактивних монстрів. Прості та невибагливі «тридцятьчетвірки» проходили сотні кілометрів на день, а диво німецької інженерної думки ламалося й вимагало техдопомоги. Цікаво, що і німецькі, і радянські представники ІТП були особливою кастою – недоторканними – і їм часто-густо дозволялося не доводити свою лояльність режиму. Багато в чому це було те саме технократичне середовище, яке, у принципі, повинно повернути розвиток історії у напрямку наукового управління країною.

У німців не вийшло, а от у СРСР такі спроби були неодноразовими. Радянська влада теж хотіла створити технат, тобто порахувати ресурси та розумно розподілити їх за допомогою АСУ. Але ні перше, ні друге завдання не змогли виконати. Підрахунку ресурсів активно протидіяли тіньовики, адже тоді вони перестали б одержувати ліві доходи, а для багатьох це був основний заробіток, враховуючи манюсінькі радянські зарплати. Автоматичний розподіл ресурсів заклав би міну під радянську партійну бюрократію, яка із задоволенням розподіляла все в ручному режимі. Взяти ці «висоти» ІТПівці не могли в принципі, тому що вони не були об’єднані, а їхня якість була не найкращою. Технократія припускає, що ІТПівець займається науково-технічною творчістю. Але в СРСР багато хто йшов до технічних вишів не заради майбутньої творчості, а для того, щоб ніколи не стояти біля верстата або не працювати в полі. Радянські виші випускали бездарних і відірваних від життя спеців, які основний свій час проводили на прокурених кухнях за порожніми балачками та картярством. У період перебудови більшість із них забула про свої дипломи й ринулася торгувати на стихійних ринках.

Сахаров А.Д. джерело - ruspekh.ru
Сахаров А.Д.
джерело – ruspekh.ru

Дуже невелика частина технічної інтелігенції пішла в політику. Найвідоміший з таких людей – академік А. Д. Сахаров. Він бачив, скільки ресурсів пускають на гонку озброєнь, і його раціональне єство противилося цьому. Академік виступав проти командно-адміністративної системи, але чіткого плану боротьби в нього не було. Отут і допомогли американські товариші, назвавши Сахарова та подібних до нього технократами. Це був психологічний виверт. Виходило, що дисиденти не войовничі антикомуністи, а невинні технократи. Через короткий час технократів замінили прихильниками ринку (тобто їхньою повною протилежністю як в економічному, так і політичному плані), а про технократів згадували усе менше.

Проте в часи кризи у Фінляндії та Італії до влади приходили технократичні уряди. Це були команди порятунку для одержання певних результатів. Мети звісно досягали, ситуація виправлялася, але довго технократів при владі ніхто не тримав. Просто будь-яка еліта прагне отримувати свою вигоду від контролю над ринками та розподілу ресурсів. Технократи зазвичай це до уваги не беруть, їхнє завдання – налагодити виробництво, запустити промисловість, створити робочі місця. Хіба еліту дані питання зацікавлять, якщо на обрії не майорять вибори!

Технократія у наш час

Сьогодні технократом називають будь-якого більш-менш розсудливого політика, що не схильний до популістської риторики та має у резюме два-три місця роботи в реальному секторі економіки. Навіть якщо він не премудра голова і таблиця множення для нього – цілковита новина.

Окремо строять технократи, що заперечують значення ринку, які активно просувають свій проект. Наприклад, відомий «Проект Венера» – некомерційна міжнародна неурядова організація під керівництвом Жака Фреско та Роксани Медоуз. На офіційному веб-сайті руху «Проектування майбутнього» декларуються такі цілі «Проекту Венера»:

  • всесвітнє визнання природних ресурсів Землі надбанням усього людства;
  • скасування штучних кордонів, що розділяють людей;
  • перехід від грошово-орієнтованих національних економік окремих країн до всесвітньої ресурсо-орієнтованої економіки;
  • стабілізація чисельності населення світу завдяки підвищенню рівня освіти та добровільному контролю народжуваності;
  • відновлення навколишнього середовища;
  • реконструкція міст, транспортних систем, сільськогосподарських і промислових підприємств в енергоощадні, екологічно чисті системи, здатні задовольнити потреби всіх людей;
  • поступова повна відмова від таких форм управління, як корпорації й уряди (місцеві, національні чи транснаціональні);
  • взаємообмін технологіями та використання їх на благо всіх народів;
  • розробка й використання чистих відновлюваних джерел енергії;
  • виготовлення продукції тільки вищої якості для всіх людей у світі (наприклад, відмовившись від концепції планованого старіння);
  • попереднє проведення досліджень будь-яких великих проектів з будівництва щодо можливих наслідків впливу на навколишнє середовище;
  • заохочення творчого потенціалу і бажання творити в людині у всіх їхніх проявах;
  • звільнення від пережитків минулого (націоналізм, фанатизм) і забобонів шляхом підвищення рівня освіти населення Землі;
  • усунення будь-яких видів елітаризму, включаючи технічний;
  • розробка методологій за допомогою наукових досліджень, а не випадкових думок;
  • створення нової мови спілкування на основі зближення її з навколишнім світом;
  • забезпечення людей не тільки усім необхідним для життя, але й виховання індивідуальності за допомогою завдань, що стимулюють людський розум;
  • інтелектуальна й емоційна підготовка людей до майбутніх змін.

1-2

Вражає? Проект передбачає будівництво експериментального міста, що живе за цими правилами, а потім і системи таких міст. На цю добру справу збираються гроші, вже є близько півмільйона адептів руху.

Щось дуже схоже пропонує і суспільний рух «Дух часу». Від «Проекту Венера» його відрізняє тільки те, що він не настільки конкретний та радикальний. Не пропонує будувати експериментальне місто, а просто прагне вести просвітницьку діяльність, не пропонує скасувати приватну власність, а просто бажає зробити її немодною, застарілою.

Отож, можливо, через якийсь час технократи стануть реальною політичної силою у світі. Найцікавіше, що основні супротивники сучасних технократів зовсім не ліберали, а… неомарксисти, які звинувачують технократію в утопізмі. Що ж, у них є на це підстави. Але варто згадати, що два століття тому сам марксизм вважався утопією, а гуртки з вивчення «Капіталу» сприймалися як зібрання божевільних. Проте вдалося створити цілий Другий світ, який активно протистояв світу капіталістичному. Можливо, марксисти просто ревнують? Адже і вони, і ліберали взяли у технократів багато ідей, а тепер слід буде віддавати борги.