Стани – минуле чи майбутнє сучасного світу?
» » » Стани – минуле чи майбутнє сучасного світу?

Стани – минуле чи майбутнє сучасного світу?

Рубрика Ексклюзив | 0

Сьогодні у світі все частіше говорять про неофеодалізм як наше спільне майбутнє – державний лад у стилі «Гри престолів» з технологічними інноваціями, тобто йдеться про реставрацію станового суспільства. Чи так це? І якщо так, то що це таке? Якими є перспективи та можливі сценарії розвитку? Цей процес є кроком назад чи рухом уперед? Спробуємо зрозуміти.

Значення станів

Суть станів у тому, що на певну групу людей суспільство покладає певні обов’язки. Ця група, за ідеєю, створює середовище, яке сприяє виконанню цих обов’язків, і передає накопичений досвід у спадщину.  Знання передавалися від батька до сина. Рівень смертності був високим, іноді вчиш людину, вчиш, а вона взяла та й померла. А помер один, слід шукати іншого спадкоємця, найлегше у родині пошукати – молодшого брата, наприклад, або когось із родичів. Це не сучасне життя, де парубок вчиться до 30 років. У середньовіччі 30-літня людина вже вважалася пристаркуватою, адже середня тривалість життя була 40 років. Природно, що за таких умов довіряти одній людині життєво важливі функції нерозумно. Через це і створювалися стани, цехи, всілякі соціальні групи.

Платон
Платон

Платон, не вдаючись у подробиці, позначив три стани відповідно до їхніх обов’язків. Це правителі-філософи, воїни-вартові та деміурги (творці). Отже, громадянин або щось виготовляє,  або щось охороняє, або чимсь керує. Усе цілком зрозуміло. Щоправда, злегка нагадує радянську систему: є партія – керманич, є доблесні чекісти, а також трудівники з напрочуд широким спектром продуктів праці від нічних горщиків до космічних кораблів. Проблема тут у тому, що завдання, які стоять перед суспільством, зазвичай складні й одному стану не під силу.

Але, як би там не було, стани формували структуру суспільства й у разі правильної структуризації допомагали підтримувати стабільність у державі. Була визначена культура поведінки кожної групи суспільства, висунуті вимоги до них, сформовані звичаї. На звичаї і традиції суспільство спиралося. При цьому чим міцнішими були традиції кожного стану, тим сильнішим було суспільство в цілому.

Становий розподіл

Обриси станів проглядаються вже у найдавніших суспільствах. У примітивних племен були шамани, вождь, воїни, збирачі (або селяни). У Стародавньому Єгипті – фараони, жерці, воїни, писарі, раби та селяни. Це були співтовариства, кожне з яких мало свої правила поведінки та повинно було їх дотримуватися.

Фреска із Помпеї
Фреска із Помпеї

Але все-таки не правила й не внутрішня культура визначали стани. Їх визначали відносини з державою, ступінь причетності до прийняття владних рішень. Так у Стародавньому Римі існували шляхетні патриції та сенатори, але був ще й нобілітет –  багаті громадяни, що мали вагу в державі та були здатні впливати на прийняття рішень. Це дуже нагадує соціальний процес виникнення сучасних олігархів (до речі, знову ж термін із античної історії). Начебто олігарх ні на що права не має (він не сенатор і не патрицій, тобто не політик і не правитель), а питання може вирішувати не гірше, ніж вони. Державні рішення у цьому випадку фінансуються приватно, виходячи із власних інтересів, і цьому складно протистояти.

Водночас існування станів неможливо без станової солідарності, підтримки своїх для втримання наявного порядку. У середньовіччі це прослідковувалося досить чітко. Тоді станів у Західній Європі було небагато. Перший стан – священики, другий – аристократія, третій – простолюддя, робітники. Перший і другий стани були звільнені від податків і державних робіт і підтримували своє привілейоване положення всілякими статутами та правилами поведінки. Права, вільності й обов’язки чітко регламентувалися. Лицар повинен був воювати, а селянин міг не воювати і не допомагати своєму сюзеренові у військовій справі. Феодал повинен був утримувати немічного або хворого селянина за свій рахунок чи віддати його на піклування монастирю, оплачуючи видатки. Католицька церква, яка поповнювалася за рахунок молодших синів дворян, брала на себе обітницю безшлюбності, при цьому фактично контролювала соціальне життя середньовічного суспільства.

Торгівля, війна і стани

Як бачимо, торговий люд не вписується у ці стани взагалі. Звісно, можна було купити собі титул, але тоді довелося б у разі необхідності воювати, чого торговці зовсім не бажали. До речі, саме війни дали початок змінам у становому розподілі. Ще у Стародавньому Римі існували еквіти (вершники). Це була патриціанська знать, що воювала верхи, пізніше частина вищого цензового розряду римських громадян, які могли дозволити собі купити коня та служити у кавалерії. Тільки користі від цієї золотої молоді було небагато. У битві під Каннами еквіти здали фланги і дозволили ворогові оточити військо, а потім і знищити чисельно переважаючу супротивника першокласну піхоту римлян.

Отут, мабуть, народилося те саме класове почуття простих легіонерів до кіннотників, яке вони зберегли протягом усієї римської історії. На кінноту не сподівалися, а якщо вона була вкрай потрібна, то наймали з германців і франків. Усі ці подробиці наведені не задля краси, а для того щоб показати, що часто-густо стан зі своїми прямими обов’язками не справляється.

 100літня війнаВізьмемо інший приклад. Під час Столітньої війни французькі лицарі програвали англійським лучникам. Простіше кажучи, простолюддю. За всіма становими поняттями витончені обвішані бронею французи повинні були розбити британців, що поступалися їм за чисельністю та якістю обладунків, але не вийшло. Падаючи з коня на полі бою, французький лицар і не думав боротися далі. Він волів здатися англійським мужикам, знаючи, що рідний маєток викупить його в англійців, а поки він буде нудитися в полоні, то точно не загине в якомусь бою. 

Станова еволюція та революція

Отже, чіткий теоретичний розподіл світу на стани постійно стикається з мінливою реальністю. Проте в історії кожної країни можна побачити етапи формування станів і процеси їхньої трансформації. 

У якийсь момент Європа, за великим рахунком, перестала приділяти так багато уваги ідеї розподілу на стани. Їх не скасували зовсім, а, скажімо так, стали надавати їм менше значення. Більш важливим стало питання принципів держави, самоврядування та розвитку суспільства, а не станових правил. Не скасовуючи станів (або не вводячи їх), безліч націй зайнялася конституційними процесами та поліпшенням судової влади, а також питаннями самоврядування. Суспільство стало більш гнучким, стало жити, не лише дотримуючись традицій і звичаїв, але й враховуючи законодавчі норми та суспільні ідеї. Це спричинило подальший соціальний розвиток держав в історичному плані.

Штурм Бастилії
Штурм Бастилії

Так, наприклад, Велика французька революція не скасувала станів, а просто створила один загальний парламент, а не становий багаторівневий, який був раніше. Стани ж у Франції були скасовані набагато пізніше. А от у Британії вони й дотепер існують. І нічого, живуть люди непогано. У США станів, враховуючи історію цієї країни, ніколи не було, але є багаті родини та політичні клани.

На підставі цього чи можна вважати американське суспільство становим? Чи вважається становим суспільство в Індії, яка є республікою й де-юре станів не має, але де-факто там досить суворий становий розподіл. І, нарешті, чи вважаються суспільства Японії та Південної Кореї становими, адже у цих народів практикується довічне наймання на роботу, а начальник за сумісництвом повинен бути патріархом і мудрецем? Питання риторичні, проте змушують задуматися.

Гримаси вітчизняної історії

Петро I
Петро I

Популярність легенди про покликання варягів правити Київською Руссю цікава тим, що заклала патерн подальших історичних подій. По-перше, пошук decision-makers за кордоном. Від появи перших іноземних фахівців при московському царі Олексії Найтихішому і реформ Петра I до покликання «нових варягів» після Революції гідності. (Не хотілося б думати, що це через таку національну рису, як безвідповідальність. Але заробляти на владі прагнуть усі, а керувати і відповідати за результати, як правило, ніхто.) По-друге, сліпе запозичення модних ідей. У післяпетрівські часи дворянин за задумом реформаторів повинен був нести відсталому суспільству світло західної цивілізації. Замість цього в Росії було встановлено небачене досі рабство й знущання над підданими. Зазвичай пан увесь час стирчав на Заході, а селяни, важко працюючи, усі ці видатки оплачували. (До речі, така модель соціальних відносин нічого вам не нагадує?)

Другий патерн – постійне очікування пана, «який розсудить». Через повну байдужість до своєї долі за історію перебування України у складі Російської імперії вкоренилося серйозне розуміння  свого місця у становому світі. У французів, англійців, так навіть у німців усе розмито. Назвався чоловік джентльменом – усі йому вірять доти, доки не обдурив, а обдурив – виганяють із суспільства. Російська ж станова система була однією з найзаплутаніших у світі. Скажімо, козаки – селяни чи ні? Займаються сільським господарством, але від податків звільнені. Разом із тим військову повинність мають, але особливу.  Європеєць не розбере, хто вони такі. Або візьмемо купців. Купцем першої або другої гільдії можна було стати… заплативши внесок. А потім можна і не торгувати! Ще були почесні громадяни, звільнені від сплати податків, а були міщани, які ці самі податки сплачували.  Російська імперія постійно переписувала табелі про ранги та плодила нові й нові стани, а також визначала для них норми поведінки. Що й призвело, як ми з вами знаємо, до закономірного фіналу.

Жовтнем по станах

Із царською Росією злий жарт зіграла заплутана система станів і надто серйозне відношення до неї. Дворяни вкрай неохоче приймали у свої ряди чужинців. У результаті з’явилася міжстанова категорія населення – різночинці, добре освічені, з пристойними манерами недворяни, можна сказати «недодворяни». Виявилося, що у той період історії класичні дворяни були менш корисні суспільству та вже не сприяли прогресу, а гальмували його. І тут почалося… Одна кривава революція змінювала іншу, а закінчилося це все скасуванням станів у 1917 році. У Лютневу революцію пообіцяли, а в Жовтневу – втілили в життя. 

Здавалося б, усе, баста! Але ж ні. Схема стала значно простішою. У радянському суспільстві з’явилися нові «дворяни» – члени партії, особливо її керівники усіх рівнів, номенклатура. Є клас робітників, клас селян, а також прошарок між ними й новим «дворянством» – непартійна інтелігенція та службовці. Отже, знову ті самі різночинці, «недодворяни». Величезна кількість робітників і селян прагнула потрапити у цей прошарок зовсім не для того, щоб інтелектуально трудитися, а щоб одержати привілей не працювати руками. Більше того, їм як людям правильного походження (саме антидворянського, робітничо-селянського) шлях наверх був значно простішим, аніж для «гнилої» інтелігенції. Коротше кажучи, станова належність продовжувала відігравати свою роль у долях багатьох. 

У результаті утворювалися номенклатурні клани – дніпропетровський, московський, ленінградський. Працювала не стільки нова самосвідомість радянської людини, скільки патріархальні традиції тієї самої сільської громади. Один клан іде на іншій, як тисячу років тому одна громада на іншу. Краще за всіх підготовлені для цього люди із глибинки, які добре знають закони кланової громади й живуть за ними. Особливе місце займають представники національних окраїн – Середньої Азії, Закавказзя. Тут родоплемінні закони важать ще більше, ніж у сільській глибинці, і цілком придатні для боротьби за владу в межах нестійкої нової ієрархії.

Перебудова для номенклатури

Що розмило суворі кордони станів на Заході? Принципи демократії, політична думка – ліберальні ідеї, конституційні процеси, глобалізація і технологічні інновації. Водночас ідея комунізму в СРСР була швидше релігією, ніж політичною течією, а ідеологи були більше жерцями, ніж ученими. Ніякого політичного життя в принципі не було. Обиватель повинен був робити те, що йому вкажуть, і знати тільки те, про що йому розповідають. Через це на зміну одним станам неминуче повинні прийти інші.

Патерни «покликання варягів» і «пан розсудить» знову стали актуальними. Після розвалу Союзу місцеві еліти розпочали міжкланову боротьбу, шукаючи підтримки в країнах розвинутої демократії. При цьому важливо усвідомлювати, що ніякого нового демократичного суспільства вищий стан партноменклатури будувати не збирався. Було тільки станово-солідарне бажання конвертувати політичні та кар’єрні активи у фінансові. Тобто ніякої класичної політики, ніяких принципів, ніякого реального конституційного процесу, ніякого нового суспільного договору. Живемо, поважаючи традиції та дотримуючись звичаїв. Повторюється картина часів кріпосництва, коли певна група людей замість освіти й західної культури несе країні нові випробування, при цьому одноосібно використовуючи її ресурси.

Бачимо спробу формування псевдодемократичної номенклатури як нового стану. З урахуванням 25 років незалежності в ньому вже чітко прослідковуються лінії спадкування матеріальних активів, зв’язків, посад. Навіть за нинішньої ультрадемократичної та патріотичної риторики квітне кумівство. Чи сформується нова станова ієрархія локального масштабу, чи ми просто як дану нам реальність одержимо глобальну структуру з гіперкочівників, осілого населення та інфракочівників, яку пророкує Атталі, покаже час. Кривдно інше – при новому «феодалізмі» у нових «дворян» з кодексом честі й почуттям обов’язку великі проблеми. Нижчі стани точно ніхто не захищатиме. Це слід прийняти до відома.