Опозиція – парламентський механізм чи соціальний процес?
» » » Опозиція – парламентський механізм чи соціальний процес?

Опозиція – парламентський механізм чи соціальний процес?

Рубрика Ексклюзив | 0

Опозицією зараз називають усе підряд незалежно від того, проти чого конкретно та чи інша сила виступає. Закономірно виникають питання: що ж це за «звір такий» і яка роль опозиції в сучасному громадському житті?

Опозиція суспільна та політична

Найчастіше сучасна публіцистика і політологія плутають опозицію політичну та суспільну. Суспільна опозиція, тобто просто інша думка, з’явилася,  мабуть, на зорі існування людства. Один неандерталець цілком міг не погодитися з вождем, де саме потрібно шукати мамонта й чи слід з’їсти пійманого ворога відразу або ж варто відгодувати його кілька місяців. Інша думка була і в грецьких полісах, і в римському Сенаті, і на стадіонах Константинополя, де, до речі, обирали імператора Візантії. Тільки от вирішувалося все, як говорили в нашому історичному минулому, методом демократичного централізму. Тобто якщо представники іншої думки не мають більшості, то їм слід, хочуть вони цього чи ні, підкорятися більшості.  

 Але одна справа, коли інша думка просто існує, а інша, коли вона вбудована у владу. Західна Європа в цілому і Великобританія зокрема подарували світу феномен політичної опозиції. Адже мало просто визнавати, що альтернативна думка існує, треба ще змусити її працювати на підвищення ефективності політичної системи й економіки в їхній синкретичній єдності. 

Британський феномен

прапор

Зрозуміло, що опозиція найкраще себе почуває при демократії, а демократія тісно пов’язана зі ступенем свободи економіки. Чим більш вільна економіка, тим більше демократії. Візьмемо античну демократію: чим більш ліберальні закони торгівлі, тем активніший товарообмін у полісах. Середньовічна демократія – знову торгові міста: Венеція та Флоренція, Генуя та Любек, Гамбург і Гданськ, Новгород і Псков.

Під час історичних процесів республіки (Новгород, Генуя, Гамбург) увійшли до складу могутніших державних формувань (відповідно, до складу Росії, Німеччини, Італії). Змінилася і ситуація з демократичними елементами суспільного ладу, причому в гіршу сторону. Демократія припускає певну толерантність і мультикультуралізм. У вільному місті на чужих чекають, знають, як з ними поводитися, а в імперському чужі не потрібні. Вони можуть торгувати, але краще їм піти геть.

У цій ситуації Великобританія унікальна тим, що на її території складно визначити, хто чужий, хто корінний, хто сторонній, хто автохтонний. Хартія вільностей, створена у 1215 році, була написана латиною. Справа в тому, що багато баронів були франкомовні й писати могли або французькою, або латиною. Англійська мова, якою користувалося корінне населення, була для них мовою черні. Уельс, що знаходиться на заході, серйозно етнічно відрізняється від Англії, а на півночі ще й Шотландія зі своїм менталітетом, не говорячи про всіляких піктів, саксів і ютів, які начебто б англійці, але дуже дикі. Коротше, враховуючи всі особливості  цього багатонаціонального казана, доводиться домовлятися. Саме ця здатність домовлятися і зробила англосаксонський світ свого роду еталонним вимірником для визначення ступеня демократичності того чи іншого державного ладу.

пиратА розпочиналося все (у кожному жарті є частка жарту) з піратства. Піратське судно – досить вдалий приклад стихійної демократії. Тут, як кажуть, демократичний централізм наявний. Команда беззаперечно слухається капітана, але має право послати йому чорну мітку й відмовитися підкорятися. Британську імперію створювали не тільки торговці, але й пірати, яким не могли протистояти імперські кораблі. Інновація при цьому полягала аж ніяк не в самому піратстві, яке існувало багато століть до цього, а в тому, щоб наймати піратів на службу короні. Тобто вчорашніх ворогів і злочинців Лондон перетворював на героїв і друзів. Так і народилася традиція дотримуватися своїх інтересів і принципів і ні до кого конкретно не прив’язуватися.

Зауваження Черчилля про те, що Британія не має постійних союзників, проте має постійні інтереси, є традицією для британської та сформованої на її засадах англосаксонської політичної філософії. І дійсно, Великобританія – колишній колонізатор США, а американці говорять мовою окупанта, цінують його культуру і є найближчим союзником. Це і є вміння з ворогів робити друзів.

Звідси й розуміння опозиції. Сьогодні вони вороги, суперники, а завтра друзі, союзники. Говорять щось проти нас? Ну й нехай! Ми теж їх не полюбляємо. Головне, щоб вони були під рукою, бо у потрібний момент можна використати їхню допомогу. Тут важливо зрозуміти психологію торговця, якому немає діла до походження покупця та його політичних поглядів. Для нього головне, щоб гроші платили. Британцям вдалося зробити цей принцип наріжним каменем імперії.

Опозиція як соціальний інститут є частиною не тільки суспільства, але й влади. Саме тоді, коли формується владний інститут опозиції Її Величності, Великобританія стає провідною колоніальною державою. Як бачимо, у Лондоні цінували розумних і діяльних людей на державному, національному рівні. Опозиція була своєрідною лавою запасних, яка необхідна для набору нових керівників для нових земель  або галузей. Адже Британія активно розвивалася, ставши у дев’ятнадцятому столітті флагманом науково-технічного прогресу.

Джордж вашингтон
Джордж Вашингтон

Послання Джорджа Вашингтона: «Держава, що відчуває до іншої ненависть, яка стала звичною, або симпатію, що увійшла у звичку, є якоюсь мірою рабом. Вона раб своєї ворожнечі або прихильності, і кожного з цих почуттів досить для того, щоб збити таку державу зі шляху, який відповідає її обов’язку й інтересу.
Антипатія, що існує в одній державі стосовно іншої, легко схиляє обидві сторони до заподіяння кривди або збитку, нетерпимого відношення до найменшої нанесеної образи, а також до зарозумілості й незговірливості у разі виникнення непринципових чи незначних суперечок. Звідси часті колізії, завзяті, гострі та криваві зіткнення. Нація, спонукувана недоброю волею й обуренням, всупереч тверезим політичним розрахункам іноді примушує уряд до війни.
Аналогічним чином гаряча прихильність однієї держави до іншої призводить до безлічі небажаних наслідків. Симпатія до держави-фаворита, сприяючи ілюзії надуманого взаємного інтересу у випадках, коли взаємні інтереси насправді відсутні, і навіювання одній стороні ворожих почуттів щодо іншої втягують першу в участь у суперечках і війнах другої без достатніх на те підстав чи виправдань. Вона також веде до надання державі-фавориту привілеїв, у яких відмовлено іншим, що цілком може нанести великої втрати державі, що надає поступки, яка безпідставно втрачає те, що варто було б зберегти, що й провокує ревнощі, недобрі почуття й намір відплатити сторицею у тих, хто позбавлений аналогічних привілеїв; і марнолюбним, продажним або введеним в оману громадянам (що присвятили себе державі-фавориту) надається можливість жертвувати інтересами своєї власної країни або зрадити її та, не накликаючи на себе ганьби, а часом навіть і знаходячи популярність, приховувати справжні основи нерозважливих поступок марнославству, корупції або захопленню під маскою шляхетного почуття обов’язку, гідної хвали поваги суспільної думки або похвального прагнення до загального блага». 

Демократія й імперія на східнослов’янських землях

Споконвічно культура східних слов’ян мало відрізнялася від культур інших європейців. Але тоді, у часи Київської Русі, і на місці деяких областей сучасної Туреччини була, пардон, Греція. Саме тоді, коли для привертання до себе уваги досить було нашити дзвіночків на головний убір і одяг, з’явилася культура блазнів. Це був своєрідний середньовічний КВК чи «Квартал-95», де висміювали суперника. Блазням це дозволялося. Вони були громадською опозицією суспільства того часу.

Коли царська Росія вступила в епоху абсолютизму, то скомороство стали переслідувати. Нічого нового в цьому немає, у Європі за часів абсолютизму театри й блазні теж були заборонені. Переслідування іншої політичної думки дуже схоже у всіх країнах. Подібними були й інші традиції. Якщо в середньовічній Європі й Київської Русі скоморох і взагалі блазень зазвичай були здоровими людьми без зовнішніх вад, то при абсолютизмі вважалося за краще, щоб вони були каліками, карликами, горбанями, виродками. Не так кривдно слухати правду з вуст тих, кого не вважаєш повноцінним. Такі звичаї були при дворах аж до дев’ятнадцятого століття, і різниці між Росією та Європою в цьому не було.

Император Николай II выступает с Манифестом о создании Государственной Думы
Імператор Микола II виступає з Маніфестом про створення Державної Думи

Разом з тим відмінності, безумовно, були. У Європі велися теософські спори, а університети славилися полемічними традиціями. Нічого подібного у Московії не було. Православна церква не заохочувала до теософських спорів і науки, але надзвичайно прагла інтегруватися у владу – й інтегрувалася. Далі більше: європейський абсолютизм почав спиратися на парламентаризм. У Росії парламент – Дума – з’явився лише у двадцятому столітті й був заснований Маніфестом від 17 жовтня 1905 року. А радянський період (ради, до речі, спочатку були органами стихійного самоврядування) назвати періодом парламентаризму язик не повертається. Гасло: «Хто не з нами, той проти нас!» змушував товаришів депутатів голосувати одностайно.

Таким чином, на постросійськоімперському просторі східнослов’янських земель, дійсно, відсутня не лише культура опозиції у владі, але взагалі опозиційна думка. Від тоталітарного минулого залишилося глибоке, хоча й ретельно приховуване навіть записними професійними демократами, переконання, що інша думка тільки заважає та руйнує.

До речі, на це є й економічні причини. Як було показано вище, демократія, а з нею й можливість опозиційності, краще «зростає» на великих торгових потоках, де є концентрація величезної кількості незалежних продавців і покупців. Східна Європа, не говорячи вже про Сибір і Далекий Схід, особливо в часи, що прийшли на зміну періоду Київської Русі, не відрізнялася ні щільністю населення, ні потужними товарними потоками. Ще кілька сотень років тому на місці значної частини України були дикі степи, заселені кочівниками, перетнути які могли тільки напрочуд відважні люди.

Чи говорить це про вроджену ваду, неможливість східних європейців дослухатися до чужої думки та створювати дієву опозицію? Звісно ні. Просто починати треба з низького старту.

Стисла історія опозиції України

Україна ввійшла у незалежність, маючи у парламенті досить сильну та згуртовану формальну опозицію ідеям демократизації та вільного ринку у вигляді комуністів. Але чи була КПУ опозицією у функціональному розумінні цього слова? Так, комуністи були ідейними супротивниками націоналістам з «Руху», проте альтернативного шляху країні вони не пропонували. Вони каменя на камені не залишали, критикуючи будь-яку керівну групу, але самі, здебільшого, де-факто цієї самої влади цуралися. Політичним піком КПУ був вихід у другий тур президентських виборів їхнього лідера Петра Симоненка. Але це не що інше, як калька з російських президентських виборів, де кандидат-комуніст був не більше ніж договірним партнером чинного президента. У потрібний момент «боксер у червоній майці» падав на ринг незалежно від того, чи був удар від суперника.

У принципі, парламент, що складається в основному з націоналістів і комуністів, не міг нормально працювати за визначенням. Але й ті й інші швидко зазнали поразки від центристських сил. З’явилися нові політичні супротивники:  «сині» й «жовтогарячі». «Сині» – це багато в чому проросійська «Партія регіонів», «жовтогарячі» – прозахідні сили та рухи. Отут вже можна говорити про якусь взаємодію. В обох частинах парламенту були бізнесмени, що легко знаходили контакт між собою, не відволікаючись на ідеологічні протиріччя, оскільки в ідеології багато не тямили та йшли до Ради із цілком конкретними економічними інтересами й цілями.

Обидва «кольорові» блоки побували й у владі, і в опозиції, що більше схоже на реальний парламентаризм. Однак позначилися традиції. І з однієї, і з іншої сторони політики грішили огульною критикою опонентів, але самі нічого оригінального не пропонували. Начебто б прозахідні «жовтогарячі» просували етнічний націоналізм, зовсім не схожий не тільки на неолібералізм, але навіть на неоконсерватизм за європейськими поняттями. Ідеологія «синіх» була й того незрозумілішою. Вони орієнтувалися на російськомовне населення з його традиціями, взагалі не замислюючись про стратегію розвитку країни. Багато чого просто брали із кремлівської пропаганди й адаптували до українських реалій. Усе це дало привід обвинуватити лідерів «синіх» у зраді національних інтересів, що логічно з погляду радикального націоналізму й нелогічно з погляду європейського парламентаризму.

Отже, ситуація у парламенті був такою: активна радикальна організована меншість і величезне бізнес-«болото», якому і країна, і політика в цілому були до лампочки. Воно відстоювало свої бізнес-інтереси, які не могли не мати підтримки у владі.  Без чіткої політичної програми «болото» було зовсім беззахисним проти «жовтогарячих», що радикалізувалися.

А тим часом тактика радикалізму, тобто знищення прав опозиційних сил і витиснення їх з політичного життя, давала плоди. З одного боку, це традиційно для української політики, коли переможець один і одержує все. З іншого боку, зайвими в цій ситуації виявилися не стільки «сині» політики, скільки значною мірою електорат. І парламент став де-факто однополярним – у кращих авторитарних традиціях.

А у Британії, коли класична опозиція набирала силу, імперія територій не втрачала, а додавала, не блокувала торгівлю, а нарощувала її. Проте коли Британія спробувала диктувати ціни одній зі своїх колоній, то одержала війну. Так, власне, і виникли США як держава.

#######

Відсутність в Україні повноцінної опозиції – результат відсутності цивілізованої політики та політичної культури взагалі. «Партію регіонів», соратників Януковича, не можна назвати політиками – це просто бізнесмени у владі. Чи можна назвати політиками їхніх опонентів? Так, цей певний напрямок руху країни, який, щоправда, не особливо підкріплений економічними й політичними успіхами й до того ж не має альтернативи.

А біганина туди-сюди була й за радянської влади. Спочатку лівий, потім правий ухил; генетика – «продажна дівка імперіалізму», згодом визнана наука; Булгаков – ворог, потім геній; кукурудза – суперкультура, через якийсь час – недолуга фантазія Хрущова; Сталін – «батько всіх народів», а потім названий катом. Подібні гасання були можливими саме через відсутність опозиції та завдяки загальному політичному «завжди згодні». 

Завдання реальної опозиції – не поливати брудом владу, а пропонувати на конкурентній основі інший шлях розвитку країни. Чи багато сьогодні можна знайти політиків, що працюють над стратегією розвитку країни, якістю державного управління, конкурентоспроможністю держави на світовому ринку? Без оглядки на прийдешні вибори та без врахування шкурних інтересів?

Усе це складна, кропітка та щоденна робота, яка не може відбуватися без суперечок, що моделюють ті чи інші сценарії розвитку країни. Але українське суспільство не готове до такої роботи через командно-адміністративні традиції. Адже змусити людину працювати з примусу простіше, ніж переконати її щось робити з власної волі. 

Тому розпочинати модернізацію української політичної системи необхідно з поваги до чужої думки й уваги до неї. Але тут важливо, щоб політики цю думку мали. У сьогоднішньої влади практично немає опонентів. Так, обвинувачувати її є бажаючі, але запропонувати інший шлях нікому. Можуть запропонувати тільки іншу персону, але це, скоріше, кадрове питання. Українському суспільству не вистачає саме політиків і політики, тобто політичних ідей, сценаріїв, багатоходових комбінацій. Сьогодні через це ми маємо кризу державності, перебуваючи географічно у самому центрі Європи. Український політичний апарат не створює  політику, а просто розподіляє блага на свою користь. Урятувати українську державність зможуть тільки нові особи. І одне з ключових завдань таких політиків – зуміти вмонтувати опозицію в систему влади, змусити іншомислення працювати на державу. Не всі мають цей хист, але країні й народу це життєво необхідно.